22 червня - День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни

Село Христинівка в контексті історії  Другогї світової війни

Війна для жителів Христинівщини розпочалася вже з перших повідом-лень про оголошення воєнного стану та про мобілізацію військовозобов'язаних у зв'язку з початком Великої Вітчизняної війни. На збірні пункти у військкомати Христинівки та Умані організовано прибували колгоспники, робітники, інтелігенція 1905 року по 1918 р. н. їх супроводжували родичі, друзі, які дають наказ воїнам мужньо захищати рідну землю і якнайшвидше знищити загарбника та повернутися з перемогою.

У повідомленнях газети «Колгоспник Христинівщини» (кінець червня 1941р) зустрічаємо інформацію про мітинги колгоспників району, залізничного депо в зв'язку з початком війни:

«... перемога буде за нами, не топтати ворогові наших широких родючих земель»,

«... колгоспники Христинівщини зобов'язалися чесно й самовіддано, продуктивно працювати на своїй ділянці роботи, на колгоспному виробництві, зібрати високий урожай»,

«... Залізничники! Всі як один станемо на захист своєї Батьківщини, знищимо фашистського звіра».

Протягом кінця червня та середини липня жителі села та робітники залізничного вузла добровільно вступають в загони народного ополчення, де вивчають військову підготовку, слухають лекції з протиповітряної оборони, проводять політбесіди. В селі відчувається дисципліна і організованість. Кожне підприємство, установа й вулиця охороняються колгоспниками і робітниками. На залізниці було створені групи самозахисту і сприяння винищувальним батальйонам.

Із спогадів жителів села: Бутюк Л.В., Ременяк Г.В. «Відчувався подих війни... На залізничній станції зосередилась велика кількість людей, які тікали від війни... На захід майже не прямували ешелони,  все більше на схід» Радянські війська відступали. Жителі села допомагали евакуювати найбільш цінне майно,  яке вивозили у безпечний від війни район.  30 липня 1941 року - день початку окупації німецько-румунськими військами Христинівки.

Із спогадів Коломієць Федосії Антонівни (1926 р.н.) про початок окупації с. Христинівка:

«.. Ми з сестрою вперше побачили німецьких солдат, вони приїхали кількома мотоциклами, пізніше прибула машина. Німці розклеїли кілька листівок, які були написані на німецькій та російській мовах. У них говорилось про встановлення нової влади, яка принесла звільнення від більшовицької тиранії»

Із спогадів Скрипник Ольги Давидівни (1925 р. н.) про перші репресії гітле­рівців: «.. Через залізничну станцію прогнали багатьох полонених червоноармійців... , разом з ними були і цивільні, кількох я впізнала в обличчя.

Це були місцеві активісти, які до війни працювали в міських установах.»

Із спогадів Момонт П.С. про розпорядження окупаційної влади:

«... Кожен, хто переховує військополонених чи надає медичну допомогу пораненим червоноармійцям - підлягає розстрілу». Незважаючи на загрозу ,  місцеве населення не лише переховувало оточенців, євреїв, лікувало  поране-них, а й допомагало підпільникам, так за допомогою патріотів був створений у сусідній Верхнячці підпільний шпиталь, який допоміг повернути до боєздат-ності багатьох патріотів.

З перших днів фашистські окупанти приступили до виконання нелюдсь-кої політики по знищенню слов'янської раси. За період окупації у Христинівському районі було розстріляно 5838 чоловік (на жаль, не вдалося з'ясувати точну кількість загиблих жителів села).

Епіцентром втілення адської фашистської програми агресії і «очищення» захоплених територій від «небажаних елементів», обезлюднення стала на Черкащині Умань. Тут, було розстріляно гітлерівцями в Сухому Яру понад 25 тисяч мирних жителів. Крім цього, щодня в Уманському таборі для військово-полонених в так званій «Уманській ямі» від нелюдських умов утримання загинуло 60-70 тис. військовополонених.

У Христинівському районі був створений концтабір - в'язниця в селі Івангород. Із спогадів жителя села Юхимчука Нестора Максимовича:

«...Знайомий з міста переказував, що бачив за колючим дротом Уманської ями жителя с. Христинівки він просив передати привіт рідним»

«...Знаю, що були випадки, коли родичам вдавалося викупити полоненого з полону».

У роки окупації Черкащини гітлерівці почали насильно відправляти місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини. Так, з Христинівського району вивезено 4 тисячі. Місцеві жителі Швець Анна Несторівна, Момонт Явтух Федорович розповідають, що «...більше сотні молодих юнаків і дівчат у грудні 1941 року було насильно вивезені в Німеччину для виконання примусових робіт в сільському господарстві».

Окрему сторінку в історії села в зазначений період є тема, яку дослідники намагалися не згадувати. Але історія вимагає правди. Тому спогади односельців цьому підтвердження.

Через кілька днів після німецької окупації на території села була утворена за наказом німецької окупаційної влади поліцейська дільниця, розташована нав­проти сучасного будинку культури, начальником якої було призначено Гончара Станіслава, його заступником - Коцюбу Анатолія. Вісім поліцаїв (Мельник Семен, Безуглий Євген, Тихонюк, Вовк Сергій, Олійник Марко, Олійник Захар, Чуба Федір, Котюк Василь) виконували злочинні накази фашистів (залучали людей до роботи в колгоспі, допомагали вивозити місцевих жителів на каторжні роботи до Німеччини, виявляти комуністів і прихильників (активістів) радянської влади, підтримувати порядок). Старостою села був Коваль Трохим, пізніше Кулеша Радіон. Що змусило цих людей перейти на бік ворога -невідомо. Але радянська влада, час та пам'ять односельців жорстоко покарали цих людей.

На початку серпня 1941 року в селі з'явилися і діячі Організації Українських Націоналістів, завданням яких була організація місцевих органів самоуправління майбутньої Української держави, яку сподівалися відродити за сприяння німецького командування. Відразу ж організували сходку селян, на якій було обговорено ситуацію, в якій опинилася вся Україна і їхнє село. Крім обрання органів самоуправління на чолі з старостою, була спроба відновити навчання в школі (невдала). Діяльність ОУН не знайшла підтримки в жителів села. Їхня подальша доля невідома.

У постанові ЦК ВКД (б) 18 липня 1941 року «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ» (текст якої повністю так і не був опублікований) наго­лошувалося, що багато офіційно затверджених керівників підпілля дезертиру­вали. І за  їхнє дезертирство потім розплачувалися власним життям патріоти, які діяли на власний ризик.

Як свідчать архівні документи на Христинівщини, підпілля в основному очолили справжні патріоти землі України, а не анкетно чисті активісти. У нашому селі антифашистську підпільну організацію створили брати Панченки - сини так званого «ворога народу»... І таких прикладів немало. Тому, можливо, і не випадковим було те, що про боротьбу партизан і підпіль­ників України тривалий час замовчували (до речі, навіть Київський музей партизанської слави, створений в роки війни, у повоєнні роки був ліквідований за вказівкою Л.М.Кагановича).

Підпільницький рух Христинівки - гордість жителів села. Ми лише упорядкували, спробували розповісти про діяльність місцевої підпільної організації. Для уважного читача - це матеріал для роздумів, для правильної оцінки історії, сприйняття її такою, якою вона була, щоб не повторювати помилок у виборі свого шляху на крутих поворотах долі Вітчизни.

…Троє друзів - односельчан, яким недавно вдалося втекти біля Умані з німецького полону, говорили пошепки. Це були молоді військові командири Степан Городнюк, Михайло Тодорчук та Іван Кравчук. До розмови прислу­халась і Марія - Михайлова дружина. Говорили небагато, а більше серцями розуміли один одного. Батьківщина була у вогні, вона кликала вірних синів.

Комсомолець Кравчук та три молоді комуністи тієї ночі поклялися віддати всі сили священній боротьбі, щоб не топтав ворог наших нив, не заносив кривавого ножа над старим батьком, не затягував петлі на шиї матері. Хай скрізь його жде ненависть і жорстока помста.

Командиром створеної підпільно - диверсійної групи вибрали Кравчука. Степан Городнюк і Михайло Тодорчук дістали зброю, Іван Кравчук влашту­вався на вантажну службу на ст. Христинівка, щоб проводити там підпільну роботу серед залізничників. Крім того, знаючи графіки руху і маршрути поїздів, звідси зручніше було керувати диверсіями на залізниці. До групи скоро приєднались брати Панченки ,Олександр і Василь,  та молода вчителька Євдокія Іщук. На початку 1942 року Кравчук зблизився на залізниці з Петром Плахотнюком, Іваном Сокуром та Володимиром Авраменком. Дізнавшись, що вони комсомольці, Кравчук запропонував їм вступити до підпільної групи. Та виявилося, що в них уже існує подібна організація, якою керує старший політрук Григорій Рожков (підпільна кличка Ткаченко). Залізничники охоче приєдналися до групи Кравчука.

Більшовицько - комсомольське підпілля зміцніло і тепер приступило до активних дій. Ті, що працювали на залізниці, направляли вагони не за призна­ченням, знищували документи на вантажі. А в травні 1942 року на перегоні Шукайвода - Севастянівка підпільники розібрали колію і ворожий ешелон, що йшов на схід, полетів під укіс. На 12 годин був затриманий рух на залізниці.

У цей час до групи месників приєдналися Євгенія Єфременко та брат Василя та Олександра Йосип Панченко, військовий фельдшер, що утік з полону аж із самої Німеччини. 16-річна Лєна Іщук стала розвідницею і вірною помічницею своєї сестри Марії Тодорчук, а 12-річний Стьопа теж не хотів відставати від брата Михайла Тодорчука.

У жовтні 1942 року група Тодорчука недалеко від станції Христинівка пустила під укіс другий ешелон. Заметушились гестапівці. Почалися масові арешти, 85 заложників схопили озвірілі фашисти, але натрапити на правильний слід не вдалося. 22 заложники були розстріляні на місці аварії, а інші пропали безвісти. Лише п'ятьом пощастило врятуватися. Яків Керез, Олександр Кукулинський, Михайло Юхимчук, Петро Миколайчук та Олександр Петров стали міцним і надійним поповненням підпільно-диверсійної групи. Машиніст Телятник узяв із собою в небезпечну дорогу і 15- річного сина, якого любив величати Миколою Миколайовичем. Тепер підпільники утворили дві групи. Сільською керував Михайло Тодорчук, а на станції - Петро Плахотнюк. Вони дістали радіоприймач, поширювали листівки, переховували радянських бійців, які тікали із концтаборів. Поранених влаштовували в с. Верхнячці, де їм таємно надавали допомогу лікар Кривенко та фельдшер Зіна Кошова.

8 жовтня залізнична аварія сталася на ст. Христинівка. Це Петро Мико-лай­чук, перевівши стрілки, на маневровий пустив транзитний ешелон, навантаже­ний зерном і заводськими верстатами.

Хоробрі месники все більше і більше наводили жах на фашистів. Все частіше в селі і на станції з'являлися листівки. З вагонів безслідно зникала зброя, а ворожі гармати з Христинівки на схід уже прямували з розбитими замками. Коли диверсійна робота набувала все більшого розмаху, сільська поліція несподівано заарештувала Кравчука. Ясно було, що хтось вислідив і доніс у гестапо.

У гестапо прямих доказів не було. Лише підозра. Та це не заспокоювало кома­ндира підпільно-диверсійної групи, бо хоч нічого не вивідали шпигуни, але вони вже натрапили на слід.

По дорозі в Німеччину Кравчук утік і повернувся до Христинівки. Шпигуни шастали всюди, але підпільники були невловимі, Та з кожним днем їм ставало все тяжче і небезпечніше проводити підривну роботу. Налагодивши зв'язок з партизанським загоном Теліченка з села Верхнячки, вони домовилися приєд­натися до нього. Тільки цьому не судилося здійснитися. Загін під час однієї з операцій біля Яроватки потрапив у засідку і зазнав численних втрат. Партизани, що залишилися, влилися до диверсійної групи.

У квітні 1943 року Михайло Тодорчук зв'язався з партизанським загоном, що діяв у гайсинських лісах, і незабаром христинівська підпільно-диверсійна група увійшла до складу першого полку ім. Леніна другої партизанської бригади.

Командир загону товариш Кондратюк поставив перед підпільниками завдання: тримати постійний радіозв'язок з Москвою, збирати зброю, залучати надійних людей до організації, чинити постійні диверсії на залізниці. Водночас негайно треба було організувати надійні квартири, щоб на деякий час переховати людей, які прибували в загін. До розмови час від часу приєднувався і начальник служби загону, що мав підпільну кличку Планета. Балакучий і жвавий, він усім цікавився, розпитував, намагався давати поради, підказки. Скоро квартири були підготовлені. Планета прибув у Христинівку. Ознайо­мившись із справами, він схвалив підпільників за оперативність і вмілу конспі­рацію. Особливо йому сподобалося сховище під хатою у Тодорчука, вхід до якого вів через піч.

14 червня 1943 року знову полетів ворожий ешелон під укіс за 500 метрів від семафора. За вдало проведену операцію командир загону оголосив підпіль­никам подяку. Цю звістку в Христинівку приніс Юрій Планета. Та в нього справи були не тільки в Христинівці. Якось треба було терміново виїхати в Маньківку, щоб розшукати радянських командирів, які там переховувались, і провести до загону. Машиніст Яків Керез провіз його на паровозі до Поташі і назад. Попрощався Планета з христинівцями і вирушив до Гайсина. По дорозі його схопили гестапівці. А будинок Христинівської жандармерії вдень і вночі пильнували кілька підпільників, причаївшись у надійних схованках. Хто пере­ступить його поріг, боягузливо оглядаючись? Хто став провокатором? Планета з гестапівцями поспішав до Панченків. І знову той же умовний стук у вікно. Знову ж та підла посмішка жалюгідного зрадника. Брати Йосип, Олександр і Василь востаннє вийшли з рідної хати, де на долівці у розпачі билася мати, посилаючи прокляття гітлерівцям. Тієї ночі гестапівці схопили 16 підпільників. А машиніста Кереза при спробі втекти наздогнала автоматна черга. Лише не багатьом вдалося уникнути арешту. Планета видав усі явки, склади продовольства та боєприпасів. Підпільників кинули до Уманської в'язниці, а через кілька днів на околиці міста був схоплений Степан Городнюк.

Почалися жахливі допити під тортурами. Месники трималися мужньо. З кожним днем все нові й нові муки вигадували гестапівці. Михайлові Тодорчуку перерізали жили, і він після того вже не володав руками. Його дружину Марію, вагітну жінку, били до непритомності. Чоловікам виривали нігті, викручували руки, закладали у двері пальці і тиснули, аж поки  не чувся тріск переламаних кісток. Городнюк за кілька днів став зовсім сивим. Замученого, у кривавих синцях його тепер важко було впізнати. Тільки очі, глибокі розумні очі виказували  незламність його волі. А Планета слизнюком крутився навколо катів, ніби відчуваючи якусь насолоду від людських страждань. Усе, що тільки міг знати, розповідав ворогам про кожного підпільника.

Тим часом партизани і підпільники, яким вдалося уникнути арешту, жорстоко мстили ворогам. Лише протягом серпня було вчинено кілька заліз-ничних диверсій. Командир партизанського загону Кондратюк дав наказ розвідати про охорону в'язниці і визволити заарештованих. Зв'язкова Лєна Іщук крадькома передала у в'язницю записку. Підпільники у відповідь на крихітному папірці накреслили план і розташування варти. Марія Тодорчук, розвантажуючи твердий, як камінь, наполовину з просяною мукою хліб, передала Лєні папірець. І не запримітила, як за нею стежили хижі очі невідомої жінки, яка теж чомусь опинилась за колючим дротом. Як дорогоцінний скарб, схопила Лєна той клаптик паперу. Не чуючи під собою землі, поспішала в Христинівку, і серце в юних грудях тріпотіло, мов сполохана пташка.

А навздогінці за нею мчали гестапівці. Увійшла дівчина у хату, розчесала довгі коси і стала заплітати. Збиралася в нову дорогу -- до партизанів. І тут принесло поліцая. Принишкла Лєна в іншій кімнаті, а той почав плести батькам різні теревені, підозріло поглядаючи навколо. Незабаром з'явилися два гестапівці. Так і забрали Лєну з незаплетеною косою. Скрутивши до болю руки, три озброєних до зубів хижаки повели її. Повели юну і горду навіки з батьківської хати. Дівчину чекали ті ж страхітливі муки, що й інших підпільників.

 17 нескорених месників незабаром загинули. Розстріляли їх у Сухому Яру біля Умані. Це було в ніч на 22 листопада 1943 року. Стьопу вивезли до Німеччини. Одна Лєна Іщук залишилася у в'язниці, її катували майже кожного дня. І вже перед самим приходом радянських воїнів, 7 січня 1944 року, дівчину повезли на страту. Коли Лєна побачила на вулиці гурт людей, то вона гордо підняла голову і на повний голос гукнула:

- Люди, бийте фашистів! Наші близько!

Із підпільників, що були заарештовані, залишився в живих тільки Стьопа Тодорчук, який повернувся з Німеччини після великої Перемоги. Хоробрі патріоти - підпільники до останньої хвилини були вірні Батьківщині, за яку віддали свою молодість, своє життя. Ось вони, сміливі й відважні: Тодорчук Михайло, Тодорчук Марія, Городнюк Степан, Іщук Лєна, Панченко Йосип, Панченко Олександр, Панченко Василь, Іщук Євдокія, Керез Яків, Миколайчук Петро, Кукулинський Олександр, Юхимчук Михайло, Рожков Григорій (Ткаченко), Телятник Микола (батько), Телятник Микола (син). Фотододаток

Разом з підпільниками загинули  верхняцький лікар Кривенко та фельдшер Зіна Кошова.

Березень 1944 року. Наближається закінчення війни. Після поразки в Корсунь-Шевченківській битві визволення західних регіонів Черкащини стали складовою частиною наступальної Умансько - Ботошанської операції. Витяг із журналу бойових дій 27-ї армії про розгром Уманського угрупування німецько-фашистських військ та звільнення Христинівки (7-го березня 1944 р) :

«... Войска армии в течение 8 - 9 марта 1944 года преследуя отходящие части противника и ломая его сопротивление, продолжали успешно развивать наступление в направлении Христиновки и к исходу 9 мая 1944 года вели бои: 35-ый стрелковый корпус непосредственно за Шукайводу, Христиновку;

202 стрелковая дивизия - на северной окраине Христиновки; 3-ая гвардейская воздушная десантная дивизия на восточной окраине Христиновки. К утру 10 марта 1944 г. 35-ый стрелковый корпус (правое крыло армии) атаковал противника и овладел местечками (селами) Христиновка, Шукайвода, железнодорожной станцией Христиновка, где был подорван бронепоезд про­тивника и захвачено до 300 автомашин и 12 тяжелых орудий».

9 березня 1944 року село Христинівка було звільнено. В боях за визво­лення Христинівки загинули 32 воїни, які поховані в братській могилі м. Хрис­тинівка. Скромний обеліск на межі між селом і станцією встановлено на місці нерівного бою. Безіменні лейтенант і червоноармієць 30 липня 1941 року прикривали відступ наших військ.

У центрі села є обеліск Пам’яті загиблим односельчанам (292 чол), які не повернулися з фронтів під час війни. Жителі села билися з ворогом і у складі інтернаціональних загонів руху Опору у Франції та Бельгії (див. фото).

 Дорогою ціною заплатила Христинівщина, як і весь український народ, за мирне небо над головою. Ми, нащадки героїв, завжди будемо пам'ятати і шанувати їх подвиг.

Вчитель історії, керівник загону «Пошук»        Нагайчук О.В.